То була - трагедія

   В селі Великі Будки колгосп почав організовуватись навесні 1929 року. На зборах, які проводив секретар райкому партії Сохаль і переконував жителів у перевагах колективного господарства по відношенню до одноосібних, першими заяви про вступ до сільськогосподарської артілі написали бідняки Бакляк Григорій Кузьмич, Бакляк Іван Кузьмич, Бобошко Пилип Тимофійович, Бобошко Ілля Степанович. Артіль назвали «Червоний промінь», а першим головою господарства обрали Мірошниченка Артема Федоровича.

   У посівну виїхали дружно в поле. Орали кіньми, сіяли вручну, взагалі проблем вистачало, але вже в період жнив серця колгоспників наповнились радістю. Колгоспна нива дала врожай більше 60 пудів з га - було що здати державі і селянам вистачило. Вже наступного року до колгоспу записалося ще декілька сімей. Для оранки полів тоді, Вільшанська МТС, виділила трактор, на якому працював Хомиченко Петро Іванович - перший тракторист нашого села. Навесні 1932 року майже все населення стало колгоспниками, більша частина добровільно, а інші ж під тиском органів радянської влади.

   Того ж року до осені було збудовано ферму на 20 корів, конюшню, а також кузню з майстернею для ремонту сільсько-госпрдарського реманенту та техніки. Врожай був зібраний вчасно. Колгоспна нива і цього року розщедрилась на віддачу, кожен трудівник за вироблений трудодень отримав по 1,5 кілограма зерна, крім цього, кожна сім\'я мала присадибні ділянки, кожна п\'ята сім\'я мала корову. Складається враження, що підстав для голоду на території села не було! Але доля, у вигляді радянської влади, зробила зовсім інший розклад подій зими-літа 1933. Аналізуючи розповіді свідків подій того часу, відтворюється історична дійсність. Люди села жили до зими 1933 року досить скромно, заощаджуючи на продуктах харчування, але в період великого посту (березень - квітень ) на вимогу радянської влади місцеві комітети незаможних селян обшукували своїх односельців, вилучаючи з них залишки зерна.

   Комнезамівці були страхом для дорослих і дітей, заходячи в селянські господарства, забирали зерно, не знайшовши його в коморах, заходжувалися пронизувати підлогу в хаті металевим стержнем (щупом), а потім в кладовах, сараях, під копицями сіна, заглядали і в підпіччя, перевіряючи цілісність долівки. Про кональщиків пісеньку склали «Хоч плач, хоч пхич, іде Іван Кузьмич...». До їх «гурту» входили Бакляк Іван Кузьмич, Бакляк Григорій Матвійович, Демиденко Кирило Михайлович, Демиденко Григорій Андрійович, Бакляк Степан Кузьмич. Останні три були комсомольцями, в 1933 році добровільно на будівництво виїхали. Вони ж проводили і розкуркулення селян, а саме сім\'ї Влізька Петра, Моргуна Якова, Гайворонського Івана, Скупенка Петра та інших.

   Весна прийшла в село з великими злиднями і голодом. На вулицях Горбок та Рудка померло найбільше людей. Хліба не було майже ні в кого. Спечений на сковороді предмет із добавками різного насіння та товченого кукурудзяного качана більше нагадував коров\'як. Єдиним спасінням було молоко, якщо хто мав корову. Особливо страждали багатодітні сім\'ї та вдови. Щоб вижити, люди несли останнє збіжжя на базар у Терни, де за добротне рядно, чи відрізок полотна можна було виміняти п\'ять стаканів зерна. Дешевшим був базар у місті Білопіллі, на який надходило зерно із сусідньої Курської області (Росія). Люди ходили голодні, пухлі, їли листя із липи, лободу, листя бузини, яглицю, товкли качани кукурудзи копали дикий часник (леберду). Часто можна було побачити лежачих попід тинами, копати ями на них було нікому, більшість селян були виснаженими. З початком масового вимирання людей влада організувала їх похорони на кладовищі, починаючи з травня, їх ховали на городах біля хати, викопавши неглибоку яму. Ще й зараз подекуди залишилися горбочки від могил. Були сім\'ї, де вмирали по два - три чоловіка, зокрема в сім\'ї Очколаса Івана Івановича померли дідусь і бабуся, двоє діток. Таких сімей були десятки. Найбільше страждали дуже бідні сім\'ї - вони вимерли повністю, зокрема сім\'я Симонів, Рубанків та інших.

   Люди від голоду не гребували нічим. Значній частині добре запам\'яталася стежка до скотомогильника. Труп колгоспної тварини не діставався хижакам та воронню, його розтинали голодні селяни і поспішали до своїх сімей. Вночі деякі сміливці, переважаючи страх перед сторожами, пробиралися на бригаду і крали патоку.

   Видима голодна смерть приводили до крадіжок. Не можна було залишати вікна без закритих віконниць, бо через них могли влізти в хату і забрати останні харчі. Непоодинокі були підкопи під комори, з яких забирали як продукти харчування, так і інше збіжжя.

Загалом від голоду померло близько 150 людей. Були і жорстокіші випадки: жінка за вирвану часничину сапою зарубала восьмилітнього хлопчика. Гнана голодом і материнською турботою, молода жінка вночі прокралася до сусіднього городу, щоб вирити картоплі, зачепила сигнальний шнур, який у хаті приводив у рух дзвінок, була спіймана господарями і на місці крадіжки жорстоко побита. Через три дні вона померла, залишивши двох діток сиротами. Тоді тим хто працював у колгоспі, давали один раз в день черпак (це близько 250 г затірки) - вареної муки, заправленої засмажкою або простою олією. Зрозуміло, що такий обід міг лише підтримувати мінімальні життєві функції організму.

   Тогочасні труднощі залишились назавжди в пам\'яті тих, кому поталанило вижити.

Є зовсім інший погляд на  період   голодомору. Здається, що декотрі населені пункти, яких було дуже мало, знаходилися за    межами   тих   трагічних    подій. На розсуд читачам     виношу ще одну достовірну розповідь про життя  людей на хуторі Шевченковому, що знаходився вправо від шляху між селами Великі Будки і Товста. Хутір Шевченків був окремою виробничою бригадою. Центральна садиба їх колгоспу знаходилася на хуторі Бугаенковому, який знаходився на північ від сінокісних угідь

Віннини, нині водосховище, на західній частині урочища Терночок. Головою колгоспу був виходець із села Великі Будки Паляниця Марко, який був у великій пошані колгоспників.

Врожай 1932 року був добрим, вродили не лише городина, а й зернові. За кожен вироблений трудодень тут дали по 1,5 кг зерна. Виконали план по здачі зерна державі, деякі запаси залишились у колгоспній коморі для і власних потреб селян. Із цього зерна взимку мололи муку на  колективному млині, який збудував місцевий майстер дід Микита і ділили по кількості їдаків у сім\'ї. Багатодітні отри­мали по мішку, а невеликі сім\'ї, у яких була одна або дві дитини, до 10-15 кг муки. Багато людей приходило на хутір із сіл Деркачівка, Великих Будок, Товстої, Комишанки прикупити чи поміняти продуктів, але хуторяни неохоче йшли на це, боялись бути обкраденими, в той же час могли дати прохачам без плати поїсти.

   Як свідчить Гашенко Поліна Степанівна 1910 року народження, голоду на хуторі, всі 17 дворів, навіть вдови (їх було дві) не відчували. Побоювання ж про нього були не безпідставними. У сім\'ї Васюка, який жив із жінкою і маленьким сином, в ніч на паску у вікно увірвались злодії, забрали паски, яйця та іншу їжу і втекли. До сім\'ї Гашенків гнані голодом невідомі підкопалися під кладову і викрали мішок конопляного насіння, мішок сушеного цукрового буряка, кожух, піджак та інше збіжжя. Шевченківські селяни пильно сторожували спільну конюшню та комірки із зерном. В Лозові громадою був зроблений ставок. В кожному другому господарстві тримали корову. Найзаможніші сім\'ї мали в своєму господарстві свиней а декотрі розводили овець. В кожному дворі утримували домашню птицю. Частина чоловіків мали рушниці і займалися полюванням. Губські, Микитини, Васюки мали невеликі пасіки.

   В наступні роки розпочалася кампанія по переселенню хуторян у села. Більша частина переселилась у с. Великі Будки. До 1938 року і хутір Шевченків, заснований у період столипінської аграрної реформи, перестав існувати.

Олександр ВЕРТІЙ,

вчитель історії Велико-будківської  ЗОШ І-ІІІст

Голос ПОСУЛЛЯ 29 липня 2ОО9 року №67 (2ОО1)